Історію затоплених сіл Київського Полісся оприлюднили на сторінці Вишгородського історико-культурного заповідника. У матеріалі краєзнавця та наукового співробітника Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського Вадима Перегуди йдеться про населені пункти, які зникли або частково опинилися під водою після створення Київського водосховища у 1960-х роках.
Будівництво Київської ГЕС у Вишгороді розпочалося 1959 року. Заповнення Київського водосховища тривало у 1964–1966 роках. Разом із появою штучної водойми змінилася карта Київського Полісся: десятки сіл були повністю або частково затоплені, а тисячі людей переселили на нові місця.
За наведеними у матеріалі даними, повністю знищили та переселили понад 52 населені пункти, а свої домівки залишили понад 33 тисячі людей. Під водою опинилися житлові будинки, храми, кладовища, сади, сільськогосподарські угіддя та історико-археологічні пам’ятки.
Які села опинилися під водою
Серед населених пунктів, які були затоплені під час створення Київського водосховища, — Бірки, Толкунська Рудня, Ротичі, Домонтова, Старосілля, Сваром’я, Ошитка, Тарасовичі, Чернин, Новосілки-на-Дніпрі, Окунінове, Новий Глібів та Старий Глібів. Це були давні поселення, частина яких мала багатовікову історію. Зокрема, Старосілля, яке також називали Ольжичем, згадується ще в XI столітті. До затоплення тут жили люди, обробляли землю, вирощували сади та городи, утримували худобу. У селах були церкви та старі кладовища, де поколіннями ховали місцевих жителів.
Під водою опинилися історичні пам’ятки
Затоплення територій у 1964–1966 роках призвело до втрати значної кількості пам’яток історії, археології та культури Київського Полісся. За даними, наведеними у матеріалі Вадима Перегуди, лише поселень доби Давньої Русі було понад 300. Разом із населеними пунктами зникали цілі історичні ландшафти — вулиці, садиби, храми, кладовища та місця, пов’язані з історією місцевих родин.
Старосілля та біологічна станція ВУАН
В одному із затоплених сіл — Старосіллі — розташовувалася літня лабораторія біологічної станції Всеукраїнської академії наук, заснована 1918 року за участю Володимира Вернадського. Приблизно за кілометр від Старосілля, у Хотянівці, збирали етнографічні матеріали, які стали основою Етнографічного музею ВУАН. Тож території, які згодом опинилися під водою, мали значення не лише для місцевих громад, а й для української науки та дослідження культури Полісся.
Куди переселяли мешканців затоплених сіл
Після створення водосховища жителів затоплених населених пунктів переселяли до сусідніх сіл та на нові території. Зокрема, усіх мешканців Сваром’я, де було 44 хати, переселили до Нових Петрівців. Частина переселенців оселилася також у Демидові та інших населених пунктах Київщини. Пам’ять про зниклі села зберігають і сьогодні. У Демидові встановлено пам’ятник населеним пунктам, які опинилися під водами Київського водосховища.
Козаровичі: село, яке затопило частково
Деякі населені пункти Київського Полісся водосховище поглинуло лише частково. Серед них — Козаровичі. Більша частина села опинилася під водою. Від старої території залишилася одна вулиця — Першотравнева. Близько 1300 дворів козаровичан перенесли на незатоплювану територію та відбудували заново. Разом із колишніми садибами були втрачені фруктові сади, ягідники, орні землі та луки.
Чи можна було зменшити масштаби затоплення
Перший проєкт каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі розробили ще 1905 року інженери С. М. Максимов та Г. О. Графіто. Як зазначає автор матеріалу, тодішній проєкт передбачав зменшення площі затоплених територій. Після повернення до масштабного будівництва Дніпровського каскаду вже за радянської влади питання мінімізації наслідків затоплення вирішувалося інакше.
Історія затоплених сіл сьогодні зберігається у спогадах переселенців, архівних документах, фотографіях та пам’ятних знаках. Частина колишніх поселень назавжди залишилася під водами Київського водосховища.
За матеріалами Вишгородського історико-культурного заповідника. Автор матеріалу — Вадим Перегуда, краєзнавець, науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.
